2. Зовнішня політика України в 1917 році

а) Напрямки зовнішньої політики Центральної Ради

15 червня 1917 року Центральна Рада утворила Генеральний Секретаріат в такому складі: Голова ГС і головний секретар внутрішніх справ – В. Винниченко, генеральний писар – П. Христюк, генеральний секретер фінансових справ – Х. Барановський, міжнаціональних – С. Єфремов, продовольчих – М. Стасюк, земельних – Б. Мартос, військових – С. Петлюра, судових – В. Садовський, у справах освіти - У. Стешенко.

22 грудня 1917 р. Генеральне секретарство у національних справах було реорганізовано у Генеральне секретарство міжнародних справ, яке очолив О. Шульгін.

Паралельно з теорією і, навіть, дещо раніше «пішов» процес реалізації зовнішньополітичної стратегії Центральної Ради. Виступаючи 26 грудня 1917 р. на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретарства міжнаціональних справ секретарство справ міжнародних. Він сказав: «Франція, Англія, Америка, Бельгія, Румунія дуже цікавляться організацією української республіки. Але як люди обережні, їх правительства, дбаючи за свої інтереси і користі, вони дожидають повного визнання нашої республіки. А коли знайдуть потребним, вони простягнуть нам руку, якщо ми вважатимемо потрібним цю руку прийняти. Жодних таємниць у нас не буде. Все буде робитись відкрито, по – демократичному».

Західні країни і справді стали виявляти значний інтерес до українських справ, причому механізм реалізації цього інтересу майже не відрізнявся від сучасних сценаріїв, за яким протягом останніх років розвивались відносини між колишніми республіками СРСР і «цивілізованим світом».

Офіційні кола західних країн дуже обережно ставилися до подій в Україні. Були незначні епізодичні контакти, такі, скажімо, як зустріч М. Грушевського з американським дипломатом Крейном наприкінці квітня 1917р.

Найбільш характерним прикладом у цьому плані можна вважати приїзд до України міністра продовольства Франції Альберта Тома, який разом з

О. Керенським прибув до Києва 24 травня 1917 року, тобто саме під час конфлікту між Центральною Радою й Тимчасовим урядом. Тоді ж за участю французького міністра відбулось засідання виконавчих Комітетів Ради робітничих і Ради військових депутатів.

Тома (соціаліст) на мітингу в його честь закликав до спільної боротьби проти німців. Представники Рад робітничих і солдатських депутатів «запевнили» Тома, що російська армія пліч-о-пліч з французькою демократією боротиметься в ім’я повалення германського мілітаризму. Як бачимо, Центральну Раду в цій ситуації просто «не помітили».

Але минуло зовсім небагато часу, і позиція західних країн почала мінятися. Певною мірою це було пов’язано з неофіційною місією журналіста Жана Пелісьє, який встановив широкі контакти з Центральною Радою. Це був своєрідний «прорив», завдяки якому французькі офіційні кола поступова відмовлялись віл позиції нейтральних спостерігачів. Тоді ж у Києві з’явився й представник англійського посольства в Петрограді професор Піре.

Варто зазначити, що центр досить насторожено і надто хворобливо ставився до зарубіжних контактів лідерів Центральної Ради. Досить згадати відомий епізод з інтерв’ю, яке дав Винниченко французькому кореспонденту. Тимчасовий уряд збирався навіть вислати Винниченка за межі держави за це персональне коротке інтерв’ю.

9 жовтня (26. 09. за ст. ст.) 1917р. С. Петлюра прийняв французьких військових – генерала Табуї та підполковника Перльє. Представники французької армії мали змістовну розмову в справі українізації війська і тих обставин, в яких вона відбувається. Генерал Табуї цікавився українською військовою справою як з чисто політичного боку, так і з військового.

У листопаді 1917 р. відбулась зустріч секретаря фінансів М. Туган – Барановського з французьким послом у Петрограді Нулансом. Темою розмови була французька позика і, зокрема, шляхи її надання Україні.

Відтоді минули десятиліття. І навряд чи хто міг собі уявити, що Захід знову ламатиме голову над тим, кому – центру чи республікам – давати гроші. А ми стоятимемо з протягнутою рукою. Згадаймо 1991, 1992, 1993, 2014, 2016 роки.

Після більшовицького перевороту й проголошення УНР зв’язки між Центральною Радою й представниками західних держав стають дедалі інтенсивнішими. До того ж після вбивства генерала Духоніна 7 грудня 1917 р. до Києва переїхали військові місії Англії, Франції,Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії.

Наприкінці листопада 1917 р. генерал Табуї разом з майором англійської служби ( ім’я якого історикам Центральної Ради невідоме) відвідали генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгіна (перший міністр закордонних справ України). Вони заявили, що союзники, найперше Франція, з великою симпатією ставляться до культурного й політичного відродження України, до її зусиль у справі розбудови нової республіки, і тому пропонують свою допомогу. Шульгін досить рішуче відповів, що запорукою встановлення й розвитку контактів з Францією і взагалі будь – якою державою є офіційне визнання Української Народної Республіки.

• позиція Шульгіна справила відповідне враження. 18 грудня 1917 р. генерал Табуї повідомив голову Генерального Секретаріату В. Винниченка про бажання Франції офіційно визнати Україну. 3 січня 1918 р. Табуї ще раз звернувся до Шульгіна з нотою, де зазначалося, що Франція з цього дня вступила в офіційні відносини з Україною. О. Шульгін

В ті ж дні Великобританія призначила колишнього свого консула в Одесі своїм представником в Україні. Цей представник заявив, що його уряд буде підтримувати

Україну в боротьбі проти Центральних держав (тобто Німеччини та країн її блоку)…

Як бачимо, останній рядок цієї ноти власне розкриває причину інтересу Франції та Англії до української справи і готовність визнати Центральну Раду.

«Плани – пропозиції представників Антанти, - зазначав П. Христюк, - зводилось до того, щоб утворити з українців – вояків кілька корпусів, які разом з чехословацькими полками, сформованими з австрійських полонених і мобілізованих чехів – колоністів з України, а також поляками, зайняли б найважливіші пункти на румунському і південно – західному (українських) фронтах, і у такий спосіб притягували б на цих фронтах певну кількість війська Центральних держав.

Ясно, що така перспектива аж ніяк не влаштовувала Україну. Якщо навіть у перші дні Центральної Ради й лунали пропозиції «довести війну до переможного кінця», то вони потонули в закликах припинити війну і довести справу до справедливого демократичного миру. Однозначною в цьому плані була й позиція українських лідерів. Певною мірою вона втілилася, як нам відомо, у ІІІ Універсалі Центральної Ради: «Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею і іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир було установлено як найшвидше…».

Слід звернути увагу на стійкий імідж України, як миролюбної держави, що не зазіхала на території інших держав.

Сьогодні Україна єдина в світі ядерна держава, яка відмовилась від ядерної зброї. Чому б іншим ядерним країнам не брати приклад з України? Чи може Україна випереджує час і це для неї може обернутись непередбаченими наслідками? Як би там не було, але Україна, зробивши цей крок, увійшла в аннали історії людства як держава, що не на словах бореться за Мир на Землі, а на ділі.

Повертаючись до зовнішньополітичної діяльності Центральної Ради, необхідно пам’ятати, що ІІІ Універсал з’явився 20 листопада 1917 р., тобто ще до того, як союзники офіційно визнали Україну. Вони сподівалися, що їм удасться навернути її у свою віру. І не тільки сподівалися. За свідченням П. Христюка «помітніші «антантофіли» одержали в той час немалі суми. Частина цих сум (10000 крб. ) призначалися – якимось чином через М. Порша (український соціал – демократ) – навіть «Робітничій газеті» ( орган ЦК УСДРП), частина застряла, кажуть, в кишені «отамана Вільного Козацтва» генерала П. Скоропадського, великого «антантофіла» й інших панів. Певно, антантські гроші дали стимул і до організації масонської антантофільської ложі св.. Андрія – під назвою «Молода Україна»… Та, - підсумував Христюк, - ця робота не відіграла помітної ролі в українській визвольній боротьбі. Ніхто не хотів умирати за інтереси союзників, і проблема полягає в тому, в який спосіб домогтися миру».

Важливо тут зробити невеликий відступ. Як відомо, основним політичним гаслом Центральної Ради від перших днів її існування була вимого перетворити колишню Російську Імперію на «демократичну федерацію Вільних народів», тому наприкінці 1917 р. зовнішньополітична діяльність Центральної Ради здійснювалася з оглядом саме на цей фактор.

Центральна Рада протягом листопада - грудня 1917 р. (зверніть увагу на символічний збіг дат) докладали чимало зусиль для створення на уламках імперії того, що через десятиліття, у грудні 1991р., набуло обрисів Співдружності Незалежних Держав, щоправда, тодішня схема дещо відрізнялась від нинішньої, оскільки замість координації політики суверенних держав у найбільш важливих сферах життя передбачала навіть утворення «центрального уряду».

Сталося так, що з перших днів свого існування Українська Народна Республіка потрапила в епіцентр світової політики, стала одним з найпритягальніших об’єктів міжнародної дипломатії. Посилений інтерес до України виявляли не лише країни Антанти, а й Четверного союзу.

Плани країни цих блоків щодо України відрізнялись. Антанта прагнула, щоб Україна своїми військовими силами (як гарматне м'ясо) поповнила Південно – Західний і Румунський фронти. Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом проголосила курс домагатися миру і припинення війни; творити власну самостійну Україну.

 

б) Підписання Центральною Радою Брестського мирного договору

24 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн – учасниць воєнних дій так званих «нейтральних держав» з нотою, у якій проголосив своє бажання стати «на дорогу самостійних міжнародних відносин».

Члени Генерального Секретаріату

28 грудня 1917 р. на ім’я В. Винниченка й О. Шульгіна надійшла відповідь. Її підписали представники «центральних держав»: від Німеччини – фон Кольман, від Австро-Угорщини – граф Чернін, від Болгарії – Попов, від Туреччини – Мессімі-Бей. У ній зазначалося: «Нота Генерального Секретаріату УНР до всіх воюючих і нейтральних держав вважає за потрібне, щоб представники УНР взяли участь в переговорах в Брест – Литовськім…»

Українську делегацію очолив В. Голубович ( на початку лютого 1918 р. він очолив Раду Народних Міністрів).

В. Голубович

Згідно з настановами Грушевського українська делегація мала боротися за включення до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Так, до речі, викристалізувався і перейшов у практичну площину ще один з основних напрямків зовнішньої політики Центральної Ради – боротьба за соборність українських земель.

3 березня 1918 р. Центральна Рада сповістила Румунію, що вважає Бесарабію органічно невід’ємною частиною України.

9 січня 1918 р. почалась конференція у Брест – Литовську. 10 січня виступив голова української делегації В. Голубович. Він підкреслив, що УНР починає «своє міжнародне існування, яке вона втратила більш ніж перед 250 роками, і вступає в міжнародні відносини в цілому об’ємі своїх на цім полі».

12 січня 1918 р. Л. Троїцький у своєму виступі визнав Українську Народну Республіку. Тепер ніщо не могло перешкодити Україні та центральним державам поставити свої підписи під мирною угодою, що й сталося 9 лютого 1918 року. Тоді ж , як додаток до неї, було укладено окрему угоду між Україною й Австро-Угорщиною про статус східної Галичини ї Буковини. Успіхові переговорів, в пому числі й у справі соборності, сприяла тверда позиція українських делегатів, яка справила велике враження на учасників мирної конференції.

«Для української держави, - зазначав В. Винниченко, - цей мир, безперечно, був би з різних боків дуже корисний. Перш усього, ним українська держава визнана таким повноважним суб’єктом міжнародного права, як і центральні держави. А маючи до цього на увазі ще признання Англії та Франції, можна було б тепер її вважати цілком повноправним, рівним членом світових держав. Далі цей мир досить справедливо й корисно розв’язував питання про територіальні межі, особливо щодо Польщі (Холмщина, Підляшшя). У фінансовому відношенні також для України була реальна користь від цього миру. Наприклад, золота валюта українського карбованця стояла тоді дуже високо ( 100 німецьких марок = 46 українських карбованців). Навіть торгівельні умови були складені вигідно для України».

В. Винниченко

В. Винниченко також слушно зазначив, що мир був би дуже корисним для України,»…

коли б при цьому мир являвся не результатом збігу сприятливих обставин, а наслідком нашої сили і волі, коли б ми тою силою могли реалізувати, охоронити й затвердити за собою всі наслідки миру».

В подальшому колесо історії потрощить цей мир, але це не зменшує значення цього договору для національно – визвольної боротьби ї державного будівництва України.

І все ж Брестський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. Цілком природно, що на той час для неї на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією й Францією, навпаки, припиняються.

17 грудня 1917 р. Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому Росії за підписами В. Леніна і Л. Троїцького. Через два дні на територію України Вторглися російські війська…

Напередодні, 14 грудня, до Києва приїхав один з більшовицьких лідерів Зінов’єв. Характерна деталь: російські війська вже виходили на задані позиції, а Зінов’єв, виступаючи у міському театрі з доповіддю про поточний момент, рішуче відкинув «чутки про плани більшовиків захопити Київ». Взагалі виникає парадоксальна ситуація: Центральну Раду звинувачують у тому, що вона продалася поміщикам і капіталістам, а водночас у неї під боком активно і майже вільно діють більшовицькі організації, виходять опозиційні газети, серед них її найзапекліший опонент «Пролетарская мисль»; розповсюджують «політичні знання» агітатори: тільки за період між 25 жовтня й 25 листопада 1917 р. Петроградський ВРК направив у провінцію 644 агітатори, в тому числі у Харківську губернію – 11, Донецький басейн – 10, Чернігівську губернію – 8, Херсонську – 8, Подільську – 5, Полтавську – 5, Катеринославську – 4, Київську – 3.

Зверніть увагу (знову аналогія з сучасністю), на початку грудня 1917 р. Центральна Рада заборонила вивозити хліб за межі України, що одразу ж викликало активну протидію більшовицьких організацій в Україні. Вони діяли у повній відповідності з директивами центрального керівництва. В. Ленін надсилає 12, 15, 17 січня 1918 р. в Україну більшовикам Антонову-Овсієнку і Орджонікідзе кілька телеграм з однією вимогою: вжити найрішучіших заходів для вивозу хліба з України в Петроград. 1921 рік: голод; медики фіксують в Україні факти людоїдства, а Ленін вимагає вивозити з України одразу 100 вагонів щодня, потім 30, потім знову 74…

Перед нами ще одна грань конфлікту, суть якої Грушевський розкрив фразою: «Хлібець, вугіль, сухарець й інші добрі речі»

Центральна Рада вимушена була звернутись за допомогою до німецького уряду. 2 березня 1918 року українські та німецькі війська вступили в Київ.

Грушевський, пояснюючи причини військової допомоги «центральних держав», підкреслив, що Німеччина хоче бачити в Україні сильного партнера. Це було дійсно так, адже, крім стратегічних задумів, німецький уряд мав й цілком конкретні економічні плани, зокрема угоди на поставку українського зерна, яєць, худоби, картоплі й овочів. Для цього потрібен був «зразковий порядок» в Україні. Але саме його не вистачало німцям, не кажучи вже про «соціалістичні захоплення» Центральної Ради, які теж не дуже «висувалися» в поточний момент.

Брест-Литовський договір, незважаючи на його обтяжливі умови, був великим успіхом молодої української дипломатії. Він започаткував міжнародно-правове визнання України як незалежної держави. Хоча було очевидно, що ця незалежність стане обмеженою.

На дипломатичному рівні союзники УНР декларували, що єдиною їхньою метою є відновлення в Україні законної влади. Фактично ж скрізь негайно запроваджувався окупаційний режим.

На переговори в Брест від УНР було відправлено дуже молодих людей: В. Голубовичу (голові делегації) було 32 роки, М. Левицькому – 37, М. Любинському – 26, М. Полозу (Полозову) – 27, Є. Севрюку – 24 роки. Членів делегації двічі консультував М. Грушевський, який, як учений, досить чітко науково прогнозував поведінку учасників переговорного процесу, ґрунтовно розумівся на українських проблемах.

Текст договору засвідчував завершення стану війни між УНР, з одного боку і Німеччиною , Австро – Угорщиною, Болгарією, Османською імперією, з іншого боку. Сторони відмовлялись від взаємних територіальних та матеріальних претензій, обмінювалися військово – політичними, зобов’язувалися налагодити економічні взаємовідносини. Склався ще один шанс продовжити процес українського державотворення, національного відродження.

Але історія відлічувала остання дні й години Центральної Ради… 29 квітня 1918 року на політичній карті України з’являється гетьманська держава Павла Скоропадського.

Висновок. «І оживе добра слава, слава України» Т. Шевченко

Літописний термін «Україна» вживається з 1187року. На її території існувала княжа держава Русь-Україна, козацька героїчна держава Військо Запорізьке. Нашу землю плюндрувало своїми набігами Кримське ханство, ділили між собою Литовське князівство і Річ Посполита. Народ пригноблювали, вимагали відмовитись від власної віри, рідної мови, своєї національної самобутності. В новітній час, на початку ХХ ст. українські національно-демократичні сили спробували у 1917-1920рр. утворити власну державність, і першою була Українська Центральна Рада на чолі з М. Грушевським. Її останнім рішенням 29 квітня 1918р. було прийняття демократичної Конституції УНР і обрання Президентом України М. Грушевського.

Визначено багато причин падіння УЦР. Серед них існував розкол українського суспільного руху, мала місце політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, не були створені ефективні і авторитетні органи управління на місцях, існували анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя, їх слабка політична культура. Цей недолік ми бачимо в суспільно-політичному житті сучасної України. Українці продемонстрували згуртованість, наполегливість, героїзм в дні «помаранчевої революції», в дні революції гідності в 2014 році, але спеціальних дієвих органів які втілили б в життя ідеї «Майдану» так і не створили. В Україні продовжує діяти олігархічна влада, яка «забуває» про потреби народу, більшості населення України.

Центральна Рада не спромоглася створити регулярні збройні сили, затягувала розв’язання соціально-економічних проблем. Провідні держави світу, держави сусіди України не були зацікавлені в існуванні сильної, незалежної України.

Після розвалу СРСР у 1991 році Україна стає незалежною державою, орієнтується на західні демократичні цінності. Наша держава приймає активну участь в міжнародному житті в рамках ООН з 1945 року, стає членом Ради Європи в 1995 році, членом ОБСЄ, готувалася підписати договір про асоціацію з країнами ЄС, але тодішній президент України В. Янукович відмовляється це зробити з надуманих причин, що викликає протест насамперед молоді, студентів, яких було розігнано і побито в ніч з 30 листопада на 1 грудня 2013 року військами «Беркута». В центрі Києва формується протестний Майдан, проливається кров мітингувальників - патріотів України. Янукович втікає в лютому 2014 року в Росію.

Мільярдер і філософ Дж. Сорос оцінив український майдан так: «Це була унікальна подія величезного значення. Це було народження нації, виникнення нової України».

Росія уважно слідкувала за подіями в Україні і пересвідчившись в неспроможності Януковича як президента 20 лютого 2014 року Путін В. віддав наказ про введення в дію плану анексії Криму. Президент Росії на весь світ заявляв про непричетність Росії до подій в Криму. На сьогодні всією спільнотою людства було доказано втручання Росії в події українського півострова.

Одразу після анексії Криму Путін В. нав’язав гібридну війну на Сході України. Мета її полягала в максимальному послабленні української влади і держави.

Правлячі кола Росії після Євромайдану вирішили застосувати військову силу для поглинення України і перетворення Росії на повноцінну імперію.

Буквально через лічені місяці і на порожньому місці з’явилася нова українська армія і почала звільняти Донбас від російських найманців.

З подіями окупації Криму ми ніби повернулись до практики столітньої давнини у міжнародних відносинах. В ході Першої світової війни 1914-1918рр. держави Європи за своє приєднання до коаліцій вимагали винагороди у вигляді територій. Після війни безсоромно оприлюднили торги. Це стосувалось і Українських земель: Галичина і Волинь опинились у складі Польщі, Буковина і Бесарабія – у складі Румунії, а Закарпаття – Чехословаччини.

У 1930-х роках демократичні країни Заходу не зупинили А. Гітлера, коли той поглинув спочатку Австрію, а потім – Чехословаччину. Коли Гітлер вторгся в Польщу, вони нарешті оголосили йому війну, хоча ще декілька місяців не могли розгорнути бойові дії («дивна війна» в Європі).

14серпня 1941р. на зустрічі Ф.Д. Рузвельта і В. Черчіля було підписано Атлантичну хартію, її принципи закладені в діяльності Організації Об’єднаних Націй. Цей документ встановлює світоустрій на основі трьох принципів: недоторканості територій; відмови від застосування сили в міжнародних відносинах; створення системи колективної безпеки.

За 75 років після прийняття Атлантичної хартії утворювалися і розпадалися десятки держав, але не було жодного випадку, коли б одні з них користуючись перевагою, анексували в іншої частину її території.

Анексія Криму – це перший випадок грубого порушення встановленого Атлантичною хартією світоустрою.

Російського агресора треба зупинити. Україна не є кінцевою метою для Путіна, так само як Чехословаччина не була кінцевою метою для Гітлера. Імперіалісти взагалі не мають кінцевої мети, тим більше, що тепер у них є ядерна кнопка. Україна або вистоїть з допомогою Заходу, або буде окупованою і перетвориться в російський плацдарм густо насичений зброєю.

В Росії існує диктаторський режим на імперіалістичній ідеологічній основі. Виникла серйозна загроза для існування і розвитку євроатлантичної цивілізації. Україна опинилася на передньому плані боротьби з російським імперіалізмом. Ми не сумніваємося, що героїчні дії відроджуваних збройних сил, могутній волонтерський рух і підтримка вільного світу забезпечить українському народу успіх у його боротьбі за свободу і незалежність. Надіємось втіляться у життя слова великого Кобзаря «І оживе добра слава, слава України...»